Главная >> Реферат >> Литература : зарубежная

1 2 3 4 5 6 7 8 9

Міністерство освіти і науки України

Полтавський національний університет

імені В.Г.Короленка

Творчість Маріанни Кіяновської

Підготувала

студентка групи У-41

факультету філології та журналістики

Герасименко Олександра

Полтава – 2010

План

Вступ

1. Загальна характеристика збірок Маріаннии Кіяновської.

1.1 Алогізми і парадокси «Інкарнації» Маріанни Кіяновської.

1.2 «Дещо щоденне» від Маріанни Кіяновської - близьке і болюче, як саме життя.

1.3 У річковому намулі сторіч: тексти, контексти, інтертексти збірки новел Маріанни Кіяновської «Стежка вздовж ріки».

2. Інтерв’ю письменниці.

2.1 «Як містик я довіряю не інтелекту, а розуму».

2.2 «Мені вистачає інтриг у літературі».

2.3 «Про силу Робінзона і про "Стежку вздовж ріки"».

2.4 «Я волію бути як Еліот, а не як професор, котрий пише про Еліота».

2.5 «Я – не Рембо і не Чубай».

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Поезія 90-х фіксує чітку тенденцію не метафоричності. Метафора як така зникає або ж виходить далеко за межі усталеної дефініції. Ця тенденція пов’язана із процесом елітаризації української поезії, що є свого роду бунтом проти засилля «попси» в літературі. Перенесення поетичної мови в площину складних абстрактних понять, неоднозначних символів, свідома руйнація тексту, зниження стилю, парадоксальність поетичних образів творять своєрідне арго для втаємничених. Таким чином поети здійснюють селекцію читача: хто мене зрозуміє – той полюбить, хто не зрозуміє – що мені до нього.

Основний акцент у сучасній поезії переноситься на текст, експеримент зі словесним матеріалом. Шлях аналогій, парадоксів, поєднання недотичних образів – досить небезпечний. Місток між штукою і штукарством дуже хисткий. Та, до честі молодих українських поетів, спостерігається фахове проникнення в мовні пласти, а поезія залишається поезією.

Кіяновська Маріанна Ярославівна (нар. 1976 р.) – поетеса, есеїстка, перекладач, критик і літературознавець, координатор Львівського осередку АУП. Народилася у місті Жовква Львівської області. 1997 року закінчила Львівський національний університет (українську філологію). У студентські роки належала до жіночого літературного угруповання ММЮННА ТУГА (18 поетичних перформенсів ТУГИ у 1992 — 1997 роках відбулися у Львові, Києві, Івано-Франківську).

У січні 1999 року — учасник акції «Січ Уяздовська» (Варшава). У квітні — жовтні 2003 р. — стипендіат програми Міністра культури Польщі «Gaude Polonia». Ведуча рубрики «Нова польська література» (журнал «Кур’єр Кривбасу», 2004–2006 рр.). Автор шести поетичних книг: «Інкарнація» (Львів-Київ, 1997); «Вінки сонетів» (Париж-Львів-Цвікау, 1999); «Міфотворення» (Київ, 2000), «Кохання і війна» (в співавторстві з Мар’яною Савкою; Львів, 2002), «Книга Адама» (Івано-Франківськ, 2004), «Звичайна мова» (Київ, 2005), а також понад тридцяти добірок віршів, опублікованих, зокрема, у журналах «Сучасність», «Кур’єр Кривбасу», «Світовид», «Четвер». Твори перекладалися англійською, білоруською, польською, сербською, російською мовами; учасник кількох антологій. Публікації власних перекладів — у журналах «Сучасність», «Кур’єр Кривбасу».

1.Загальна характеристика збірок Маріанни Кіяновської.

1.1. Алогізми і парадокси «Інкарнації» Маріанни Кіяновської

Своєю поезією М. Кіяновська підводить нас до думки, що кожне окремо взяте слово є самоцінністю, поєднання слів – це вже ключ до коду, групування образів – код до асоціації.

Асоціації М. Кіяновської утворюють ланцюг семантичних ядер, змістово алогічних, які своєю послідовністю творять певну понятійну цілість. Це, фактично, фрагменти одного полотна. Їх можна уявно міняти місцями, споглядати в різних ракурсах, на свій розсуд розставляти смислові акценти.

Асоціативний ланцюг може бути замкнутим або розірваним:

В борделях снів обвуглення інфанта.

Портретом босим плаче херувим.

Солодкий фальш і кислуватий фатум,

А наостанок – чийсь Єрусалим…

Вже третій пілігрим пішов і канув,

І тільки храми, зведені з пісків,

Беруть на руки спалену і п’яну,

Обвуглену людьми в борделях снів…

У цьому вірші перший і останні рядки замикають ланцюг асоціацій, надаючи тексту чітку логічну структуру.

Тут можуть існувати інваріанти асоціативних рядів, залежно від послідовності семантичних ядер, що ще раз підкреслює самостійність окремих ланок в ланюгу асоціацій. Візьмемо для прикладу такий вірш:

Холодна втіха нелюдського саду,

Збитошна кров, як гадина свята,

Народжує чи раду, чи розраду,

Чи сум нерозіп’ятого Христа.

Я десь далеко, і мені регоче,

Щоб вкотре обірватися, струна.

Ловлю тебе в свої застиглі очі –

Одна, як сум і всесвіті, одна.

Помінявши місцями геть усі рядки, отримаємо такий варіант:

Холодна втіха нелюдського саду,

Одна, як сум і всесвіті, одна.

Народжує чи раду, чи розраду,

Щоб вкотре обірватися, струна.

Я десь далеко, і мені регоче,

Збитошна кров, як гадина свята,

Ловлю тебе в свої застиглі очі –

Чи сум нерозіп’ятого Христа.

Від такої перестановки повністю міняється зміст всередині синтаксичних структур, проте не порушується ні логіка, ні ритміка, ні римування.

Така особливість побудови вірша для М. Кіяновської є характерною. Поетеса багато експериментувала, надаючи щоразу більшої самостійності поетичним образам, знаходила можливості різних варіантів сполучуваності в межах одного вірша.Ще один момент, характерний для поезії М. Кіяновської, – звукові асоціації, алітерації : «далекими верлібрами горби», «зернистий наст», «мури мерзнуть», «хрустко крабам» та ін. У таких сполученнях перше слово дає поштовх для утворення другого. Примхливе звучання творить особливе бачення образу, майже видимого, майже реального. Це один із кодів мови, який інколи можна розшифрувати. Бо невідомо звідки беруться такі поєднання слів: «апокрифи тюльпанів тілом ран», «коронація корів коронація снів кори», «понад груди галер поціловано бранку» та багато інших не менш несподіваних. У таких алогічних сполученнях – тонка логіка підсвідомого, що виринає на поверхню як наслідок активної праці людської душі.

Особливо хотілося б привернути увагу до назви збірки. Ю. Бедрик у передмові до книжки акцентує на інкарнації як на осмисленні стихії в середині власного «Я» поетеси – «стихії як парадоксальної внутрішньої спрямованості». Додамо, що ця внутрішня спрямованість має колосальний вплив на самий текст. Поетеса виявляє таке органічне поєднання свого власного «Я» з поетичним текстом, що його можемо назвати саме інкарнацією – інкарнацією М. Кіяновської в образ, у слово, у звук..

1.2 «Дещо щоденне» від Маріанни Кіяновської - близьке і болюче, як саме життя

Якщо театр починається з вішалки, то збірка поезій – з обкладинки. Деякі книжки привертають увагу своєю фізичною формою (видовженістю, опуклістю чи іншою метафізикою). З книжечкою Маріанни Кіяновської все дещо простіше – з неї на Вас дивиться око. Під оком маємо по-жіночому акуратно виведений підпис: «Дещо щоденне», який з першим, що тут спадає на думку – буденністю – не має нічого спільного. Ключове слово – «дещо». Справді, «дещо» – це думки особливої витримки, густоти і мінералізації, які завжди, щодня поруч, але найчастіше залишаються поза кутом зору, поза прозою і поетикою. Дещо – обов’язково особисте, таємне. Як і епіграф до всієї збірки – три вислови латиною, так і декілька віршів з її вкрапленнями – все це додає вишуканого шарму середньовічної готики – глибоких і дивних часів, яких вже не повернути.

Існую, мислю – грекою й латинню,

Садами йдучи, садами мов,

Бо sermiofacit. Троп триває тінню

Не проминань. В метафорі – любов

До віддзеркалень, як до переміщень

Крізь істину, що тло, і що за тлом.

А Бог в метафорі, щоб ближче,

Усе й ніщо – час між добром і злом.

Основна ж частина книги – це певного роду спектакль, гра, де на сцені – Бог, Смерть, Любов та Слово. Вони перетікають одне у одне, утворюють складні конструкції, які своєю глибиною сягають вічності. Здається, немає понять, яких не можна було б синтезувати з чотирьох головних сутностей цієї поетичної вистави. Масштабність окресленого у поезіях «Дещо щоденне» ледве сягає меж людського сприйняття. Кожен вірш, як філософський камінь, що здатен перетворювати повітря на густу і водночас приємну на дотик субстанцію, яка унаочнює собою всі щоденні істини, так старанно приховувані від людського зору.

...речі і суті

невидимі оку, лиш серцю відкриті часами.

Поезія Маріанни Кіяновської постає повсякчас різною – то судомно задихається від слів:

Ти, що був мені ти. Ти, що був мені, був мені ти.

Запеклася не кривда, а кров. Запеклася на рані.

то спокійно, наче голкою, вишиває в просторі метафізичні сюжети:

Ми – камінці, упіймані за груди

І за серця. Нас оточив прибій,

Лишивши тільки лінії і шрами ...

то впевнено і без права на заперечення їй мовить:

Не засну у могилі. Лежатиму, як і сьогодні,

Із очима, відкритими в небо, якщо воно є.

У збірці поезія тримається на чотирьох стовпах, якими є вже загадані Любов, Смерть, Слово і Бог, і це дозволяє віршованим думкам бути тисячекратно різними, і в той же час, вічними, незламними і щоденними, як і їхні власні засади.

Стежка світла сходжена птахами.

Довгий вечір довший, ніж зима.

І нема нічого поміж нами,

Окрім смерті, а її нема.

З наближенням до фіналу книжки, з’являється відчуття поступового змаління на сцені всіх стовпів – Смерть зникає в нікуди, Любов губиться у минулому, і «усі слова забуваються тоді / коли я воду п’ю з долоні Бога». Та у променях світла залишається тільки Він. Головний винуватець поетичного свята і невеличкої, світлої, трохи сумної книжечки Маріанни Кіяновської з непрозаїчною назвою «Дещо щоденне». Останній вірш, наче зізнання чи сповідь, на кілька митей підіймає завісу над таємницями текстів та святинями рим. І звучить це одкровення так:

Страшно, Господи. Господи, чорно.

Чорнота під безоднею снігу.

Рукотворно і нерукотворно

Я останню дописую книгу.

Або – після останню, бо, може,

До Йордану іде, до Навина

Ти до мене промовив, мій Боже...

Я ж у жодній із літер не винна.

«Дещо щоденне» – буденна назва нової небуденної поетичної збірки львівської поетки Маріанни Кіяновської. Вірші, вміщені у ній, випромінюють яскраве світло присмерку. Вони, як хвиля океану, накривають вас із головою, і все залежить від вашого власного вміння давати собі раду в таких ситуаціях, бо на чиюсь допомогу сподіватися годі. Єдине, що може полегшити, принаймні на це хочеться сподіватися, справу – це читати вірші не вдень, а ввечері, десь близько до півночі, очевидно саме тоді, коли вони й писалися. Тоді можна спробувати зорієнтуватися за зорями, далекими мерехтливими світлячками, серед космічних розсипів яких десь там, на відстані, яку собі навіть неможливо уявити, живе Бог, але, у котрого, незважаючи на безмір простору - «Я вже бачила Вічну Сльозу на Твоєму обличчі. Ту, що більша, ніж світ. Ту, що тяжча, ніж небо, чомусь»…

1 2 3 4 5 6 7 8 9

Похожие работы: