Главная >> Реферат >> Банковское дело

1 2 3 4 5

2. Уніфікація банківського законодавства ЄС

Основна відмінність між законодавством Європейського Союзу і національним законодавством держав-членів Європейського Союзу полягає в тому, що, як правило, на рівні Європейського Союзу немає законів, а є лише директиви, які стосуються конкретних юридичних сфер і мають бути виконані за допомогою національного законодавства1. Потрібно зазначити й те, що Європейський Союз рідко встановлює абсолютний рівень правових стандартів. Здебільшого його директиви гармонізують конкретні питання законодавства шляхом встановлення мінімальних стандартів, які знаходяться посередині між нормами держави-члена з найвищим рівнем регулювання і держави-члена з найнижчим рівнем регулювання.

Основні завдання директив Європейського Союзу щодо банківської діяльності: Перша та Друга банківські координаційні директиви спрямовані на координацію законів, положень та адміністративних заходів стосовно діяльності кредитних установ. У широкому розумінні ці директиви дають змогу банкам брати участь у багатьох видах фінансової діяльності на території держав-учасниць: Директива власних фондів встановлює вимоги щодо власного фонду для кредитних установ; Директива банківського коефіцієнту платоспроможності визначає необхідний коефіцієнт платоспроможності для кредитних установ; Директива великої незахищеності передбачає нагляд та контроль за великими ризиками кредитних установ; Друга консолідаційна директива нагляду формулює принципи нагляду за діяльністю кредитних установ на консолідаційній основі. Директива може також застосовуватись стосовно небанківських інвестиційних фірм; Директива гарантії вкладів визначає умови захисту інвесторів та вкладників.

Як приклад важливості застосування міжнародних стандартів нормативного методу регулювання банківської діяльності можна послатись на Директиву власних фондів кредитних установ. Її метою є забезпечення послідовності діяльності кредитних установ, захист заощаджень, поліпшення координації у банківській галузі, а саме: нагляд за основними ризиками та платоспроможністю, які стосуються капіталу, фондів, основних ризиків та кумулятивних пільгових часток і підпорядкованого боргу.

Згідно з Директивою банківського коефіцієнта платоспроможності кредитних установ Європейська Співдружність прийняла загальну законодавчу структуру стосовно оцінки ризиків. Встановлення відповідного співвідношення платоспроможності відіграє провідну роль у нагляді за діяльністю кредитних установ. Ця директива створює загальний стандарт для власних фонді, платоспроможність яких визначається відповідно до міри кредитного ризику.

Директива містить класифікацію пунктів балансу по чотирьох рівнях ризику: повний ризик, середній ризик, ризик нижче середнього та низький ризик. Окрім того, ця директива регулює застосування різних видів пунктів балансу, які пов’язані з відсотками та курсами обміну іноземної валюти.

Згадана директива також стосується нагляду за діяльністю кредитних установ на консолідаційному рівні. Зрозуміло, що для того щоб нагляд на консолідаційному рівні був ефективним, він має застосовуватись до всіх держав-учасниць та всіх банківських груп, включаючи аналогічні товариства, які не є кредитними установами. Важливо зазначити, що директива пояснює та уточнює методи, які можуть бути використані для належного банківського нагляду, який забезпечує відповідно до банківського законодавства в Україні реалізацію інтересів та захист прав громадян, оскільки вони є економічно та інформаційно стабільними клієнтами банків у ринкових умовах. Підтвердженням сприйняття Україною важливих європейських стандартів у банківській сфері, застосування єдиних методів правового регулювання банківських правовідносин є Указ Президента України “ Про комплексні заходи щодо оздоровлення банківської системи на 1999-2000 роки” від 23 січня 1999 р. за № 44/99.

Зростання ролі світового ринку фінансових послуг наприкінці ХХ сторіччя призвело до необхідності регулювання цього ринку на світовому, регіональному та галузевому рівнях. На теперішній час існуюча система регулювання функціонує на декількох рівнях, для кожного з яких характерна наявність специфічних організацій.

Помітну роль відіграють двосторонні угоди, як галузеві, так і торгово-економічні, в яких розглядаються окремі аспекти торгівлі послугами та капіталовкладень в цю сферу. Іншою формою є багатостороннє регулювання інтеграційних об’єднань2. В Європейському союзі, наприклад, зняті обмеження на взаємну торгівлю товарами та послугами.

Важливою формою є регулювання ринку послуг в рамках міжнародних організацій. Підготовкою угод по цим питанням займаються спеціалізовані міжурядові організацій (ІКАО, ІМО)3, а також міжнародні торгово-економічні організацій широкого профілю (ГАТТ/СОТ, ЮНКТАД).

Основна ідея США – найбільшого постачальника послуг на світовий ринок – полягає в тому, щоб в регулювання послуг використовувались ті ж правила, які застосовуються по відношенню до товарів: недискримінація, національний режим, транспарентність4, незастосування національних законів до іноземних виробників.

На шляху здійснення цієї програми стоять серйозні проблеми, пов’язані перш за все з тим, що споживання послуг і їх виробництво здійснюються одночасно.

Регулюванням відносин в сфері послуг займались давно. Уругвайський раунд проходив під егідою ГАТТ з вересня 1986 року по 15 грудня 1993 р. На цих самих значних у світі торгових переговорах серед цілого спектру питань обговорювались також питання у сфері торгівлі послугами. Головною метою в цьому питанні було надання більш відкритого характеру ряду галузей послуг, включаючи банківську справу і страхування. Серед задач, які стояли перед цим раундам, була спроба розповсюдити компетенцію ГАТТ на ряд зовсім нових областей, наприклад, торгівлю послуг.

Результатом переговорів Уругвайського раунду було підписання угоди про лібералізацію торгівлі послугами. З 1 січня 1995 року Угода про регулювання торгівлі послугами увійшла у якості невід’ємної і складової частини в пакет документів про утворення Світової торгової організації.

Регулювання ринку фінансових послуг здійснюється як на міжнародному, так і на національному рівнях. Тому автор пропонує більш детально розглянути правові основи регулювання ринку фінансових послуг розвиненої країни (США) в порівнянні з Україною.

12 листопада 1999 року Президент США підписав Закон Про модернізацію фінансових послуг, який того ж дня вступив в силу. Обговорення законопроекту в Конгресі дозволило виявити досить серйозні проблеми, які спричинять вплив не тільки на перспективи розвитку фінансового ринку США. Під час обговорення законопроекту в Сенаті США практично всі сенатори були єдині в оцінці великого історичного значення цього акту. Мова йде про те, що прийнятий законопроект практично відмінив дію Закону Гласса і Стиголла5, який на протязі років визначав правовий каркас регулювання ринку фінансових послуг США. Як відомо, закон Гласса і Стиголла, прийнятий в 1933 році, передбачав ряд обмежень в діяльності комерційних банків і інвестиційних компаній. Так, даний закон встановлював досить обмежений перелік операцій з цінними паперами, які могли здійснювати банки; заборонив практику утворення філій банків, що здійснюють операції з цінними паперами, заборонив компаніям, що здійснюють операції на ринку цінних паперів, проводити банківські операції по прийому вкладів, здійснювати виплати по чекам і т.п. видам банківських операцій, заборонив директорам, службовцям інвестиційних компаній, бути одночасно посадовими особами, директорами, службовцями банківських компаній. Глобалізація світового фінансового ринку, необхідність ефективного конкурування з фінансовими організаціями з інших країн, законодавство яких не має обмежень, подібних введеним Законом Гласса-Стиголла, загальна тенденція до універсалізації фінансового бізнесу, заставило США переглянути підходи, що стали традиційними, до розподілу ринку фінансових послуг на інвестиційний, банківський та страховий сектори.

Головним і основним наслідком відміни дії закону Гласса-Стиголла стало утворення передумов для появи так званих мега-банків – універсальних структур, які спроможні надавати практично весь комплекс фінансових послуг через розгалужену мережу дочірніх компаній.

З одного боку, ці універсальні банки можуть бути досить зручними для споживачів, універсальність послуг, що надаються, повинні призвести до зниження трансакційних витрат. Так, на думку Міністерства Фінансів США, можливість надання універсальних послуг призведе до росту конкуренції між банківськими, інвестиційними і страховими компаніями. В свою чергу збільшення рівня конкуренції буде призводити до зниження вартості послуг, що надаються, і дозволить споживачам щорічно економити близько 15 млрд.дол. США. В той же час поява мега-банків і збільшення рівня конкуренції може спричинити негативний вплив на невеликі банки, що традиційно обслуговують населення малих міст. Нездатні перш за все через свої розміри конкурувати з мега-банками, малі банки і ощадні каси без підтримки зі сторони держави будуть вимушені банкрутувати чи будуть поглинені великими компаніями. При цьому буде зруйнована мережа кас взаємодопомоги малих сімейних банків, які з покоління в покоління кредитували споживачів. Так, в якості заходу, направленого на збереження мережі малих банків Закон про модернізацію фінансових послуг передбачає внесення змін в Закон про комунальні реінвестиції 1977 року6. Зміни, що вносяться, направлені на те, щоб максимально полегшити доступ малих банків до отримання відносно дешевих кредитів для фінансування потреб общин. Це повинно дати можливість споживачам отримати дешеві кредити на потреби, а малим банкам конкурувати з мега-банками.

Другим наслідком появи мега-банків стала проблема зростання ризиків, пов’язаних із збільшенням банків і універсалізацією їх діяльності. По суті, в результаті реформи з’являться крупні банківські об’єднання, настільки великі, що держава буде змушена підтримувати їх, щоб не допустити негативних наслідків згортання їх діяльності. В свою чергу банки, що стали занадто великими, щоб збанкрутувати, будучи впевненими в собі, будуть проводити операції, пов’язані з підвищеним ризиком, розміщувати активи в ризикові похідні інструменти, в тому числі і на закордонних ринках.

Останній аргумент стосується збереження таємниці операцій, що проводяться для клієнта. Річ у тім, що об’єднання в одній структурі банківських, страхових та інвестиційних послуг не може не призвести до того, що банк, який обслуговує клієнта, стане власником практично всесторонньої інформації не тільки про власність, але і стан здоров’я, звички свого клієнта. Все це може призвести до значних зловживань у використанні інформації про клієнта. Але в ситуації, що склалася, в умовах зростаючої конкуренції банки самі будуть забезпечувати збереження інформації, якщо захочуть зберегти привабливість для своїх клієнтів.

Сучасний період розвитку фінансових відносин характеризується різким зростанням значення регулювання ринку фінансових послуг. Ця обставина стала лейтмотивом прийняття нового законодавства США. Від того, наскільки національне законодавство може задовольнити потреби розвитку фінансового ринку, в кінцевому підсумку, залежить національна економічна безпека держави, його майбутнє. Ефективно працюючий ринок фінансових послуг забезпечує не тільки можливість управління фінансовими потоками в рамках даної країни, але і може забезпечити приток інвестицій в промисловість із-за кордону, зацікавити національних інвесторів в розміщенні коштів всередині країни. Крім того, будучи галуззю економіки, що найбільш динамічно розвивається, ринок фінансових послуг може утворити нові робочі місця, причому для спеціалістів високої кваліфікації, що мають спеціальні знання як в галузі передових електронних технологій, так і в сфері управління фінансами. Тому, на нашу думку, є доцільним використовувати досвід такої держави як США з урахуванням особливостей розвитку України.

1 2 3 4 5

Похожие работы: